Лист Бенедикта XVI з нагоди 100-ліття з дня народження св. Йоана Павла ІІ

18 травня виповниться 100 років від дня, як у маленькому польському місті Вадовіце народився папа Йоан Павло ІІ.

Польща, котра понад сто років перебувала під окупацією трьох сусідніх держав: Пруссії, Росії та Австрії, – після І світової війни здобула незалежність. Це була подія, на яку покладали великі надії, але також ця подія вимагала великих зусиль, бо новоорганізована держава постійно відчувала натиск зі сторони двох сил: Німеччини та Росії. У цій ситуації гніту, але також передусім і надії, виріс молодий Кароль Войтила, який, на жаль, дуже рано втратив матір, брата і, врешті-решт, свого батька, якому завдячував глибоку і палку побожність. Юного Кароля особливо приваблювали література і театр, саме тому, після отримання атестату зрілості, він насамперед розпочав вивчення цих двох предметів.

«Аби вберегти себе від депортації на примусові роботи до Німеччини, восени 1940 року він почав працювати робочим в каменоломні хімічного заводу Solvay (пор. Івано Павло ІІ, «Дар і таємниця», с. 12)». «Восени 1942 року він остаточно вирішив вступити до краківської Духовної Семінарії, котру таємно в своїй резиденції організував архієпископ Кракова Сапіга. Будучи ще робітником на заводі, він розпочав вивчати богослов’я за допомогою старих книжок, так що 1 листопада 1946 року отримав пресвітерські свячення» (пор. там само, с. 15). Він вивчав богослов’я не лише з книжок, але також завдяки досвіду конкретної важкої ситуації, в якій перебував він сам та його країна. Деколи це буде дуже характерним для всього його життя та діяльності. Вивчав книжки, але ті запитання, що в них повставали, стали змістом його глибокого переживання та досвіду. Таким чином  для нього як молодого єпископа – від 1958 року єпископа-помічника, а від 1964 року архієпископа Кракова – ІІ Ватиканський Собор становить школу всього його життя та праці. Ті важливі запитання, що повставали, передусім були пов’язані з так званою Схемою XIII (Schematem XIII) – згодом Конституцією „Gaudium et spes” – були його особистими запитаннями. Відповіді, випрацювані під час собору, вказали йому дорогу праці, як єпископу, а потім, як папі.

Коли кардинала Войтилу 16 жовтня 1978 року було обрано Наступником Святого Петра, Церква перебувала в досить драматичній ситуації. Положення собору були представлені назагал, як суперечка щодо самої віри, котра, таким чином, була позбавлена свого характеру безпомилковості та непорушної певності.

Так, наприклад, один баварський настоятель охарактеризував цю ситуацію наступними словами: «Врешті ми потрапили в помилкову віру». Це почуття, що більше немає нічого певного, що все можна поставити під сумнів, ще більше нагнітав спосіб проведення літургійної реформи. На кінець здавалося, що також в літургії можна все творити самостійно. Павло VI енергійно та рішуче довів собор до кінця, однак після його завершення зустрічався з усе важчими і важчими проблемами, котрі врешті-решт поставили знак запитання щодо життя і доцільності самої Церкви. В той час соціологи порівнювали ситуацію Церкви з ситуацією Радянського Союзу під керівництвом Горбачова, коли під час пошуку необхідних реформ врешті розпався увесь могутній візерунок радянської держави.

Отже, нового папу очікувало по суті завдання, майже нездійсненне за людським мірками. Однак уже з першого погляду виявилося, що Іван Павло ІІ пробуджував нове захоплення Христом і Його Церквою. Спершу його слова на початок понтифікату, вигук: «Не бійтеся! Відкрийте, відкрийте навстіж двері для Христа!». Цей тон зрештою охарактеризував увесь його понтифікат і зробив його визвольним відновником Церкви. Так сталося, тому що новий папа походив з країни, в якій сприйняття собору мало позитивний характер. Вирішальним стали не сумніви в усьому, але радісне відновлення всього.

У 104 великих душпастирських подорожах папа обійшов увесь світ і всюди проголошував Євангелію як радісну новину, таким чином пояснюючи також свій обов’язок ставати на сторону добра, на сторону Христа.

У 14 енцикліках він по-новому показав віру Церкви та її людське навчання. Тому неминучим було й те, що викликав спротив у Церквах Заходу, котрі були сповнені сумнівів.
Мені здається, сьогодні важливо вказати на відповідний центр, з перспективи якого слід читати послання, що міститься в різних його текстах. Цей центр сугестивно привідкрила нам усім година його смерті. Папа Іван Павло ІІ помер у перші години встановленого ним свята Божого Милосердя. Дозвольте мені спершу додати тут невеличке особисте зауваження, що покаже нам дещо важливе для розуміння істоти та поведінки цього папи. Від самого початку Іван Павло II перебував під сильним враженням від послання краківської черниці Фаустини Ковальської, яка представила Боже милосердя, як важливе осердя усієї християнської віри та хотіла встановити це свято. Після консультацій папа передбачив для нього Білу Неділю. Однак про доцільність цієї дати, перш ніж приймати остаточне рішення, він звернувся за консультацією до Конгрегації Доктрини Віри. Ми дали негативну відповідь, оскільки вважали, що таку велику, стародавню та сповнену змісту дату як Біла Неділя не слід обтяжувати новими ідеями. Звичайно, для Святішого Отця було нелегко прийняти наше «ні». Однак, він зробив це з усім смиренням і прийняв також наше друге «ні». Врешті-решт, він подав пропозицію, котра залишала Білій Неділі її історичне значення, але вводила Боже милосердя в її початковий зміст. Часто траплялися випадки, коли я був вражений смиренням великого папи, який відмовлявся від своїх улюблених ідей, коли офіційні органи, які згідно з класичним розпорядженням потрібно було запитувати, не давали на них згоди.

Коли Іван Павло ІІ зробив свій останній віддих у цьому світі, був саме час після першої вечірньої свята Божого Милосердя. Це осяяло годину його смерті: світло Божого милосердя засяяло над його відходом, як освіжаюче послання. У своїй останній книзі «Пам’ять та ідентичність», що вийшла майже напередодні його смерті, папа ще раз коротко представив послання Божого милосердя. В ній він зазначає, що сестра Фаустина померла до того, як розпочалися жахіття ІІ світової війни, але вона встигла передати відповідь Господа на ці злодіяння. «Зло не матиме остаточної перемоги! Пасхальна таємниця підтверджує, що врешті-решт перемагає добро; що життя перемагає смерть; що над ненавистю тріумфує любов» (с. 62). Папа протягом усього свого життя прагнув, щоб об’єктивний центр християнської віри – вчення про спасіння – було суб’єктивно прийнято як власне і дати можливість іншим його прийняти. Завдяки воскреслому Христу Боже милосердя призначене для кожного. Хоча цей центр християнського існування нам дарований лише у вірі, він також має філософське значення, бо якщо Боже милосердя не є фактом, то ми повинні радити собі зі світом, в якому остаточну противагу добра над злом не можливо розпізнати. Зрештою, крім цього об’єктивного історичного значення, кожен повинен знати, що Боже милосердя врешті-решт виявиться сильнішим за нашу слабкість. У цьому пункті слід віднаходити внутрішню єдність послання Івана Павла ІІ та основні наміри папи Франциска: всупереч думці, що деколи зустрічається, Іван Павло II не є моральним ригористом. Являючи суттєве значення Божого милосердя, він дає нам можливість прийняти моральні вимоги, що постають перед людьми, навіть якщо людина ніколи не може їх повністю задовольнити. Моральні зусилля ми робимо в світлі Божого милосердя, яке для нашої слабкості є цілющою силою.

Коли папа Іван Павло ІІ помирав, площа св. Петра була переповнена людьми, зокрема молодими, котрі хотіли востаннє зустрітися зі своїм папою. Я ніколи не забуду ту мить, коли архієпископ Сандрі повідомив про відхід папи. Перш за все, я не забуду ту мить, коли великий дзвін св. Петра сповістив цю новину. У день похорону Святішого Отця можна було побачити безліч плакатів із написом «Santo subito». Це було волання, що линуло із зустрічі з Іваном Павлом II з усіх боків. І не лише на площі св. Петра, але в різних інтелектуальних колах обговорювалася пропозиція надати Івану Павлу ІІ титул “Великий”.

Слово “святий” вказує на сферу Бога, а слово “великий” – на вимір людський. Відповідно до принципів Церкви святість оцінюється на основі двох критеріїв: героїзму чеснот і чудес. Обидва ці критерії тісно пов’язані між собою. Бо поняття “героїчна чеснота” означає не якийсь олімпійський успіх, а той факт, що в даній людині і через неї можна побачити дещо, що не має свого джерела в ній самій, але становить те, що Боже діянні являє в ній і через неї. Мова не про моральну конкуренцію, а про відмову від власної величі. Мова про те, що людина дозволяє Богу діяти всередині себе і тим самим проявляти через себе Божу дію та силу.

Це ж саме стосується і критеріїв чуда. Тут також справа не в тому, що відбувається щось сенсаційне, а в тому, що цілюща Божа доброта стає видимою таким способом, що перевищує людські можливості. Святий – це відкрита людина, яку пронизує Бог. Святий – це людина, відкрита на Бога, пронизана Богом людина. Святий – це той, хто не зосереджує уваги на собі, але дає нам можливість бачити і пізнавати Бога. Мета процесів беатифікації та канонізації – дослідити це відповідно до норм права. Щодо Івана Павла ІІ обидва ці процеси були проведені із суворим дотриманням діючих правил. Тож він постає тепер перед нами, як батько, який являє нам Божу милосердя і доброту.

Складніше дати правильне визначення терміну «великий». Протягом майже двох тисяч років історії папства титул «Великий» був прийнятий лише стосовно двох пап: Леона І (440 – 461) та Григорія I (590 – 604). Слово «великий» в обох випадках має політичний підтекст, але в тому сенсі, що завдяки політичним успіхам об’являється щось із таємниці самого Бога. Лев Великий у розмові з ватажком гунів Аттілою переконав його пощадити Рим, місто апостолів Петра і Павла. Без зброї, без військової чи політичної сили, силою самого лише переконанням у вірі йому вдалося переконати страшного тирана пощадити Рим. У битві духу з силою дух виявився сильнішим.

Григорій I не досяг жодного подібного вражаючого успіху, але йому вдалося декілька разів врятувати Рим від лагнобардів; він теж, протиставляючи силі дух, здобув перемогу духу.

Коли ми порівнюємо історію цих двох пап з історією Івана Павла ІІ, бачимо беззаперечну схожість. Також Іван Павло II не мав жодної військової сили чи політичної влади. У лютому 1945 року при обговоренні майбутнього розподілу Європи та Німеччини хтось звернув увагу, що слід також враховувати думку папи. Тоді Сталін запитав: «Скільки дивізій має папа?» Звичайно, він не мав жодної. Але сила віри виявилася тією силою, яка врешті в 1989 році порушила рівновагу радянської системи сили й дала можливість нового початку. Немає сумніву, що віра папи була важливим елементом у переломі тих сил. І тут беззаперечно видно оту велич, що проявилася у випадку Леона I та Григорія I.

Питання, чи буде в цьому випадку титул «великий» прийнято, чи ні, залишимо відкритим. Це правда, що в Івані Павлі ІІ кожному з нас стали видимимі сила і доброта Бога. У той час, коли Церква знову страждає від натиску зла, він є для нас ознакою надії та підтримки.

Дорогий святий Іван Павло ІІ, молись за нас!

Бенедикт XVI

Ватикан, 4 травня 2020 р.

Переклад: Ілона Соловей

Be the first to comment on "Лист Бенедикта XVI з нагоди 100-ліття з дня народження св. Йоана Павла ІІ"

Напишіть відгук