Про свої емоції та враження від побаченого у селах прифронтової зони розповів брат Вадим (Орден Братів Менших Капуцинів). Він разом із рятувальниками Християнської служби порятунку (ХСП) відвідав прифронтову Новогригорівку.

«Мир вам…

Сьогодні патруль ХСП вирушив у село Новогригорівка, що недалеко Волновахи. Ясно світить сонечко, ще тримає мороз, атмосфера піднесена, адже ми робимо Божу справу, веземо Добру Новину та діткам цукерки від святого Миколая, та все ж таки відчувається якийсь дивний поспіх. Аж ось наближаємось до села. Воно розташоване у долині невеличкої річечки з якоюсь невідомою назвою.

Навколо пагорби, поламані вибухами опори високовольтних ліній, випалена війною земля, доти і окопи другої лінії оборони, величезні поля, та де-не-де зустрічається лісопосадка.

І тут я розумію чому ми спішимо. Переді мною розкривається неймовірна картина і мій розум мені підказує, що зараз будуть «Американські Горки», бо дорога пролягала по таких горбах, що інакше ніяк не назвеш, а ще бачу перед нами місток, який без допомоги ангелів подолати ніяк… поволі зникають посмішки. Ми рухаємось у тишу вперед.

Отже наш поспіх пояснювався тим, що якби не мороз, котрий поки ми їхали починав відпускати, то на ці новогригорівські горби ми би не виїхали. А це означає що, якщо не ми, то до цих покинутих людей у найближчому часі ніхто не проїде. Навіть машина з хлібом, і та не доїжджає до них десь так кілометрів сім.

В’їжджаємо в село, рідко розташовані похмурі хатинки, людей майже не видно, десь гавкає собака. Відвідуємо пару сімей, як завжди: розмова, добре слово, молитва, залишаємо подарунки, йдемо далі.

Та найбільше мене вразила громадка людей із малими дітками котрих зібрала одна місцева жінка на нашу просьбу.

Коли ми під’їхали до них вони стояли коло дороги такою збитою групкою із розгубленими очами, ніби боялися чогось чи когось. Ця групка виглядала як покинуте стадо овець (може про таких говорить Євангелія, що виглядають як ті вівці, що не мають пастиря), котре не знає що йому робити, куди йти. Цілий час розмови із нами вони трималися разом, якось так дивно, близько один коло одного. Були дуже щирі, говорили про своє нелегке життя, про свої проблеми, про війну, про вовків котрі розвелися в окрузі, про те що моляться і що до війни ходили до церкви у сусідні села та тепер не має куди і піти бо і священики виїхали. На нашу пропозицію на наступний раз зібратися не на звичайну розмову, а на молитву відповіли з ентузіазмом і навіть запропонували місце зустрічі. Видно, що мають прагнення чогось більшого, того що може дати тільки Бог.

Чекаємо на наступну зустріч, а скоріше на наступні заморозки, щоб знову відвідати цих розгублених овечок та молитися разом їз ними. Маю надію, мені скоро знову вдасться відвідати це село і його мешканців, котре залишило слід у моєму серці…

Повертаючись назад серед дороги зустрічали дітей.

Дарували їм подарунки та з їхнього дозволу благословляли і молилися за них».