Автор – Ірина Ролінська

Олеся Доліна, відомий волонтер, кризовий психолог, режисер, журналіст також була серед тих, кого оперували під час акції, до якої долучилася Християнська Служба Порятунку. За кілька днів після операції ми попросили Олесю поділитися з нами враженнями та емоціями від пережитого.

         Олесю, звідки Ви дізналися про цю програму?

         Я багато працюю з ХСП як військовий капелан, ми розпочинали цю роботу з Ігорем Штормом. Пізніше, після поїздок на Схід, ми вирішили створити відеороботу про те, як Церква (маю на увазі Церкву в цілому, як Тіло Христове) може допомагати пережити людям цю гуманітарну кризу. Як кризовий психолог, я багато спостерігаю та допомагаю таким людям, яким вже майже ніхто не допомагає, бо не знають, як це зробити. Людина – це дух, душа і тіло. Хтось може допомогти тілові, як ми тут бачимо в лікарні, хтось може вирішити якісь кризові моменти душі, але визначити її приналежність можуть далеко не всі. Ми почали проводити роботу, щоб капелан, як особа духовна, християнин, міг допомагати людині на всіх трьох рівнях, зверталися до кризових центрів. Про програму я дізналася від Андрія Чміленка, який мені запропонував взяти участь.

         У своєму пості у Facebook Ви так гарно описали атмосферу тут. За ці дні не змінилося враження?

         Ні, навіть навпаки. Я зараз бачу, як працює хороший проект. Я протестантка, але також бачу себе тут. Бог збирає свій ковчег, тут є хто завгодно: ті, хто вірять, ті , хто служить і ті, кому служать. Атмосфера колективу, яка є тут, спрямовує інших долучатися. Я була прооперована і знаходжуся вже тут деякий час, але вже бачу своє місце, мені теж хочеться якось долучитися. Хочеться допомагати кожній людині, яка, як я вважаю, сюди потрапила не випадково, Богові так було потрібно. Тут вони знаходять Бога, один одного, служіння, лікування і духа, і душі, і тіла. Це саме та місія, якій я присвятила своє життя. Після нашої розмови у мене будуть бесіда із жінками, майстер-клас про втрати. Тут знаходяться люди, які щось втратили. Взагалі, в Україні немає людей, які нічого не втрачали. Але питання – це втрата чи знахідка?

         Ви, як психолог, познайомилися уже з усіма пацієнтами?

         Я така ж пацієнтка. Але цих людей я краще розумію. Проходячи через власну кризу, я розумію, з якими жахами я стикаюся, що я відчуваю, чого мені не вистачає, чого я лякаюся. Люди бачать, як я молюся, у таких самих умовах, як і на фронті. Ми знаходимося у тих самих умовах, але чомусь я посміхаюся, а хтось плаче, а потім плачу я і знаходжу якісь ресурси. Ми компенсуємо одне одного. Я лише почала виходити, тому всі знайомства відбуваються або в палаті, або на кухні, коли ми робимо одне одному каву, миємо тарілочки. Тут служать усі. Людина, яка відчула до себе увагу, догляд, починає служити. І мені незрозуміло, як у церквах віруючі люди не можуть служити одне одному, навіть в якійсь окремо взятій церковній родині. Мабуть, не сіється і не жнеться. Я б сюди відправила на стажування християн. Бог знає, як мотивувати. Вже війна в країні, а вони досі не знайшли собі служіння.

Сьогодні спілкувалася із лікарем Сантьяго. Запитала його, чи вони приїхали сюди послужити. На це він мені відповів, що отримав тут набагато більше, ніж привіз, тому що кожне служіння нас наповнює. Ми швидше одужуємо. До мене привезли сусідку по палаті, яка відходила від наркозу. Хоч я сама не ходжу, але мені треба і лікаря позвати, і за неї подбати, і подати градусник, принести води. Встати і служити! Ти мотивуєшся уже не лише своїми потребами, а потребами того, кому ще гірше зараз. Мене довго не могли підняти з ліжка через болі, а тут я змушена була встати і йти. У кризовому суспільстві найкращий вихід з кризи – це знайти когось, кому гірше, і почати служити. Таким чином ти служиш саме собі.

         В палаті зараз напевно всі найближчі?

         Саме так. Заходить православний священик, потім сестра, потім католики, потім брати-капуцини… Я лежала і думала, яке ж прекрасне Тіло Христове. Напевно, нам потрібна була війна, щоб подивитися, які ми різні, але як багато у нас спільного. Зараз ми схожі на єдиний організм: одна клітинка служить іншій клітинці, підтримує одна одну, а не як ракова хвороба.

         Ви багато спілкувалися з лікарями. Що їх спонукає до того, що вони роблять?

         Любов! Оперувати зранку до ночі, щодня не просто хворих людей, вони пережили серйозну кризу в своєму житті, вони втратили все: домівки, родичів, найближчих. Крім хворих органів кожен із них має хвору душу. Вони знаходяться у дуже стресовому стані. Це не просто хворі, які потрапили до лікарні. Це люди особливого ризику. І знаходитися поруч із ними – це ризик і, разом з тим, жертва. Ця жертовність, ці посмішки… Ніхто не знає, що чекає на цих лікарів вдома. Тут суцільна атмосфера любові, лікуюча і базується на жертві, бо без жертви догодити Богові неможливо. Ось так береш Його силу, Його жертву, надихаєшся Духом Святим і можеш служити іншим людям. Своєю власною силою це неможливо.