«Не роби аборту, я буду поруч з тобою до кінця» – із доповіді на симпозіумі “Yes to Life!”

Гладіатори життя про Міжнародну конференцію «Сказати «Так!» заради життя», яка відбулась у Римі

«Гладіатори Життя» (рух пролайферів / антигендерів при Християнській Службі Порятунку) Святослав, Руслана і Глорія Погляди взяли участь у міжнародному симпозіумі “Сказати: “Так!” заради життя” (Yes to Life!). Він відбувався 23-25 травня у Римі організований Дикастерією в справах сім’ї, життя та захисту життя, в співпраці з Фундацією «Il Cuore in una goccia» (Серце в краплині) та за підтримки Лицарів Колумба. Захід був присвячений захистові людського життя, що має народитися в умовах крайньої слабкості.

Ось, що про почуте на симпозіумі написали Святослав та Руслана.

«Тези ключових промов.

Конференція була без перебільшення цінною і важливою, оскільки її мета – не просто кричати жінкам: «Не робіть аборт!» і побігти далі з цим лозунгом. А запропонувати альтернативу, підставити плече, підтримати в кожну секунду, коли це потрібно», як сказала сестра Юстина Ольга Голубець із ГО «Слід Життя»: «Не вистачить сказати “не роби аборту”, якщо хочеш, можу бути поряд з тобою до кінця».

Адже коли жінка вагітна, народжує, тримає в руках немовля, прикладає до грудей, всі радіють, вітають, дарують подарунки, постять милі фото в соц мережах. І так і має бути, і хай так буде. Але коли на УЗД ще задовго до пологів кажуть, що дитина не доживе до пологів, або виживе, але не надовго, або буде якось жити, але сенсу з того життя…

Життя завжди має сенс. Але селективна культура, культура успіху переконує, що маємо народжувати лише здорових дітей. А діти з серйозним діагнозом, такі вразливі, такі беззахисні, не мають права голосу і ще з утроби стають небажаними в цьому світі. Тож давайте змінювати нашу культуру: запрошуймо цих дітей, чекаймо на них, лікуймо їх, дбаймо про їхніх матерів. (З промови Габріелли Гамбіно, Віце-Секретаря Дикастерії в справах сім’ї, життя та захисту життя у Ватикані)

Дитина в утробі, як і доросла особа є пацієнтом. І виходить, що часто медицина замовчує можливість покращити ситуацію, рекомендуючи позбавитись дитини замість того, щоб боротися за це життя. Чи це не суперечить самій суті медичної допомоги? За останні 20 років ефективність лікування дітей в утробі  зросла з 40% до 80% (за словами Проф. Джузеппе Ноя, директор Пренатального Хоспісу при Поліклініці Університету А. Джемеллі, засновника і керівника ГО «Серце в краплині»).  Тож, вдумаймось в ці цифри: навіть 20 років тому лікарі, які боролись за життя вже в 40% випадків досягали успіху. Чи знають про це гінекологи, які ведуть вагітних? Чому не пишуть про це наші ЗМІ? Любі жінки, чи прочитавши ці рядки ми розкажемо про це нашим гінекологам на проф огляді?

Коли вагітна жінка дізнається про діагноз, почуття покинутості, самотності та тупого болю охоплює не лише саму жінку, а всю її родину. І тому організації, які надають паліативну допомогу, за їх словами, просто «стоять на носочках», тобто є максимально делікатними з такими родинами, не нав’язуються, а лише розказують, що аборт – це не єдиний вихід, і далі мовчки чекають, чи запросять їх такі родини пройти разом цей нелегкий шлях.  Підтримка цих родин є багатоаспектною: це і медична, і психологічна, і духовна допомога, а також підтримка і свідоцтва тих сімей, які вже пережили подібні ситуації (З промови Анни Луїзи Ла Теано, співзасновниці ГО «Серце в краплині», Італія).

Від себе додамо, що потрібно бути в правді й признатися, що не все так просто за кордоном, бо відомо, що медична допомога в Європі не є безкоштовною, а коли йдеться про неонатологію і вагітність, то тим більше. Багато думали про це, але так влаштовано світ: нові галузі медицини потребують шалених інвестицій, тому і весь інтернет прошитий проханнями про фінансову допомогу на лікування дітей від рідкісних хвороб за кордоном. І тут, напевно, треба не опиратися і засуджувати, а мовчки допомагати і просити про Боже милосердя. Адже хвороба, яка сьогодні здається смертельною через зусилля лікарів здає позиції з плином часу.

Неонатолог Анна Мартін Ансел з Дитячого Госпіталю Сан Джоан де Деу (входить в топ-3 найкращих дитячих госпіталів Європи) ділилася своїм досвідом і про-лайф аргументами: її пацієнтами є дітки, життя яких після народження було коротким через хворобу; діти, які народяться зарано і їм неможливо допомогти (на скільки знаємо, виходити можна дитину народжену не раніше 24 тижня від зачаття (прим. авторів); а також діти, життя яких є настільки вразливим, що вони не доживуть до пологів і раніше чи пізніше загинуть в лоні матері. Пренатальна діагностика навчилась ставити досить точні діагнози. Як же захистити таких дітей від автоматиних абортів, чи має сенс їхнє життя? Пані Ансел говорить так від імені цих дітей: «Я, малюк, живий зараз, тепер, сьогодні, хоч і можу померти через три години». Чи він не заслуговує бути любленим і бажаним безумовно? Та й ми всі колись помремо, чи не так? Ми запрошуємо сім’ї пережити разом такі болючі, але безкінечно цінні моменти».

У рамках конференції був проведений круглий стіл: «Побудова мережі порятунку».

До вашої уваги декілька основних тез.

Церква – це Тіло Христа, де кожному знайдеться місце. Саме тоді, коли ми будемо відкриті на прийняття життя, усвідомимо, яким даром воно є. Маємо думати як підтримати життя, як захистити від атак і страху родини хворих дітей. Маємо разом з ними робити виклик складнощам, які на початку можуть здаватися непосильними. Але в спільноті церкви їх пережити значно легше. Також церква має бути відкритою на лікарів та науковців, укладати завіт між вірою та наукою.(Його Преосвященство Преп. Клаудіо Джуліодорі Генеральний Цековний Асистент Католицького Університету Святого Серця, Італія)

Також на круглому столі було висвітлено питання побудови мережі кардіологічних дитячих клінік, оскільки лікування вад серця є великим завданням педіатрії на сьогодні. Так, у 1960 р. після хірургічного втручання кардіохірургів, успішно завершувалоь 3% операції, а у 2010 р. успішності вже досягають 90% оперативних втручань. Разом з тим, у Європі, в якій проживає 500 мільйонів населення є 60 дитячих кардіологічних центрів, а в країнах Африки, де проживає 1,3 мільярда людей такий центр лише один, у Каїрі (Єгипет). І щоб дістатися до цього центру з віддалених куточків, інколи потрібно два дні провести в дорозі через відсутність інфраструктури та транспорту.

Також показували відео з Дамаску, де за вікнами лікарні солдати заряджають рушниці та стріляють один в одного. А В самій лікарні лікарі боряться за життя маленьких дітей, виходжують їх.

Тому важливо вкладати в лікарів, навчати їх, давати можливість стажування за кордоном. Просити європейських лікарів виїздити на місця і ділитись досвідом. Одним словом, зрощувати наступне покоління лікарів, які зможуть стати перед обличчям нових викликів. І ці слова були сказані не теоретиком, а практиком з 50-літнім стажем, який, власне, і відкрив Дитячий Кардіологічний Центр в Каїрі. Який навчає медперсонал з цього центру і потім просить їх їздити в гарячі точки Африки щоп’ятниці, щоб оперувати серця маленьких пацієнтів. Займається закупкою спеціальних реанімобілів та іншого необхідного для цього обладнання. Він намагався донести до нас, наскільки важливими є лікарі, їх рівень освіченості, культури, відданості своїй справі. І йшлося саме про місцевих лікарів, бо середньостатистична африканська родина ще довго не зможе дозволити собі лікування в Європі.   (Спікер – професор  александро Фріджіола , Головний лікар Педіатричного Кардіологічного Хірургічного відділення у клініці Сан Донато  в Мілані, а також керівник ГО, діяльність якої спрямована на розвиток дитячої кардіології у світі).

Також своїм досвідом поділився успішний підприємець, Др. Вінсенто Папа (Папа – це прізвище (прим. авторів). Він – батько 5 дітей, який покинув посаду топ-менеджера компанії, що продавала складне медичне обладнання, і відкрив власний бізнес, щоб мати більше можливостей займатися доброчинністю.  Пан Вінсенто розповідав не про свою доброчинність, а про те, як дійшов до того, що став нею займатися, коли в розквіті сил і кар’єри в нього виявили генетичну хворобу. В цей момент він зрозумів, що комерційна діяльність має служити некомерційній. Коли є вдосталь ресурсу, ним треба ділитися. За його словами, доброчинність – найкраща інвестиція в майбутнє цього світу.

День другий

Мали честь послухати О. Віто Д’Амато. Він був духівником К’яри Корбелли Петріло – жінки, про яку треба писати книгу, а не абзац чи речення. Молода італійка, двоє перших дітей якої, відійшли у вічність одразу після народження, сказала наступне: «Всім матерям я хочу сказати, що найголовніше – це дар, яким є дитина, дар життя, а не той час, який ти проживаєш з малюком. Ці півгодини з Марією і Давидом були найкращими моментами мого життя». А третя вагітність К’яри була несподіванкою, і відбулася, коли жінка вже була хвора на рак. Хлопчик Франческо народився здоровим, К’яра відмовилась від хіміотерапії, яка була для неї життєвоважливою під час вагітності, щоб зберегти життя і здоров’я малюка. Невдовзі після третіх пологів жінка померла від раку, показавши, що Любов є сильнішою за смерть.

Анджела Боззо, співзасновниця ГО «Серце в краплині» розповіла про свій досвід відмови жінки від аборту. Вона якось дізналася, що знайома жінка-психолог має незаплановану вагітність і планує аборт. При цьому найближчі родичі і друзі вагітної вважали, що питання переривання вагітності є приватним, жінка не запитувала їхньої думки, не просила порад, тому вони не вправі відмовляти її, чи щось радити. Пані Анджела вирішила навідати жінку. Та відкрила двері, мило усміхнулась і як це властиво лікарям та психологам запитала: «Чим я можу вам допомогти, пані Анджело?». Анджела подумала: «Так, це її приватна справа і вона не питала моєї думки, але було б чесно сказати їй, що аборт – це гріх, розказати про весь той біль, який він спричинить.»

  • Чому ви так переймаєтесь моєю ситуацією? Ніхто зі мною ще не говорив про мою вагітність.
  • Ця дитина любить вас, але не може говорити. Я тут, щоб говорити від її імені. Лиш подумайте, як ви дивитиметесь в очі ваших дітей знаючи, що ви абортували їхнього братика чи сестричку.

Чи то відвага Анджели, чи її слова і сльози, чи сам Дух Святий розтопили серце вагітної жінки. Народилась прекрасна дівчинка Марі-Анджела. Мама Марі-Анджели переоцінила своє ставлення до абортів і вирішила допомагати жінкам у подібних ситуаціях.

Пані Др. Мері Керрол Сулліван, Головний уповноважений з питань етики у сфері охорони здоров’я в архідієцезії Бостона розповіла про досвід хоспісу “Alexanderhouse”, в якому надається паліативна допомога сім’ям, коли стає відомо, що дитина, яка зачалася в сім’ї, після народження не зможе довго жити.  Започаткувала цей хоспіс медсестра Петті Льюіс, яка присвятила цій справі все своє життя. В хоспіс приїжджають лікарі до своїх маленьких пацієнтів, священники, щоб охрестити немовлят. Сім’ї можуть жити там стільки часу, скільки потрібно. Також хоспіс займається багатьма організаційними моментами, в тому числі ритуальними церемоніями, щоб батьки могли в спокої без метушні побути з малюком і провести його в останню земну дорогу, довірити і віддати в руки люблячого Бога-Отця. І все це абсолютно безкоштовно, організація існує виключно за рахунок пожертв. Перший такий хоспіс пані Люіс організувала в 1993 р. в своїй однокімнатній квартирі, зараз це великий будинок.

Багато батьків розказує, що ці декілька днів проведені з дитиною в хоспісі в атмосфері прийняття і підтримки, хоч і непрості, болючі, але разом з тим, сповнені величезного сенсу, який неможливо описати словами. Цей час є безцінним, вони зустрілися з дитиною, взяли її на руки, обіймали, цілували, любили і любитимуть її до кінця. Ці сім’ї розвіюють страшилки лікарів про те, що коли дитина народжується з аномаліями, особливо з аномаліями обличчя, то на неї неможливо дивитися. Др. Сулліван розказувала, як батьки з трепетом розглядали їхні личка, і казали: «О, він морщиться, як його братик!» «Глянь у неї твої очі!». А медична література ще донедавна називала цих дітей терміном «клінічні монстри».

Про те, як уникнути недоцільної медичної підтримки, з одного боку, та  евтаназії з іншого, розповідав Проф. Карло Беліені, неонатолог з відділення інтенсивної терапії Університетської лікарні з Сієни. Тема дуже складна для обговорення. Оскільки тут йдеться по ходінню по лезу бритви у своїх судженнях та оцінці фізичного стану хворого пацієнта лікарями.

На початку поставимо собі декілька запитань:

  • Рішення про лікування пацієнта має виходити з його інтересів. Тепер, увага!: Що є в інтересах для пацієнта, коли він смертельно хворий? Що є шкодою для нього: жити ще деякий час, чи померти і не мучитись? Хто має приймати це рішення: колегія лікарів чи найближчі родичі?

Ось, які думки та аргументи з цього приводу наводить професор:

  • Людина може бути смертельно хворою, паралізованою і без свідомості, але це не позбавляє її гідності. Саме тому не можна відключати її від мед апаратури, яка забезпечує кисень та харчування.
  • Щодо лікування такої людини, то є випадки, коли відповідне лікування спричинює дуже серйозний фізичний біль, і є випадки, коли такий біль є просто нестепним, і лікування для такої людини означає продовження життя, але разом з тим і продовження нестерпного болю, який неможливо послабити медикаментозно. (Прим. автора:  якщо я правильно зрозуміла, якщо ні, поправте мене, лікарі, будь ласка): Навіть перебуваючи в несвідомості, і навіть перебуваючи в комі, людина може відчувати біль, але не може його показати назовні.  Проте виявляється вже існують способи і прилади, за допомогою яких можна кількісно виміряти рівень болю, який завдається пацієнту. Одним з таких способів є виявлення кількості відповідних гормонів в крові.
  • Таким чином, у випадках, коли біль від медичного втручання є постійним, нестерпним і перевищує відповідні показники, і лікування лиш відтягує момент смерті, варто піднімати питання про припинення такого лікування. Ще раз відзначаю, що при цьому ні в якому разі не припиняється подача кисню і харчування.

Професор також вважає, що такі рішення варто приймати саме колегії лікарів, оскільки двом батькам складніше прийняти об’єктивне рішення в критичній ситуації. І бували випадки, коли батьки дитини впадали в крайність і незважаючи на нестерпний біль, який завдавався дитині, просили не припиняти лікування, так само були і такі батьки, які казали, що не можуть дивитись, як мучиться їхня дитина і просили припинити це страждання, хоча лікарі бачили сенс в подальшому лікуванні.

Наступний спікер був дуже особливим для нас – сестра-монашка Юстина Ольга Голубець з України, яка у Львові започаткувала ГО «Слід життя». Мета організації – допомогти батькам прийняти дитину, народжену з вадами сумісними з життям чи не сумісними, як Бог дасть, і навчитися жити далі. «Ми не можемо додати днів до твого життя, але можемо додати життя до твоїх днів», – так звучить їхнє кредо. Про ГО «Слід життя» хочеться написати окрему статтю, бо те, що вони роблять торкнуло нас в саме серце і вони є зовсім близько, тут в Україні, і в них є чому повчитися. Дуже хочемо підтримувати їх і співпрацювати.

Багато всього ще було сказано, слухати спікерів було неможливо без сліз і оплесків за те, що вони роблять. Окремою статтею хотілось би ще написати декілька свідчень сімей, які пройшли цей непростий шлях від великого страждання до миру, що є більшим всякого милосердя, а також про ГО «Слід життя». Далі буде…».

НАДАТИ ФІНАНСОВУ ПІДТРИМКУ ХСП МОЖНА ЗА ДОПОМОГОЮ ПОСИЛАННЯ, ЯКЕ Є НА НАШІЙ ГОЛОВНІЙ СТОРІНЦІ

Be the first to comment on "«Не роби аборту, я буду поруч з тобою до кінця» – із доповіді на симпозіумі “Yes to Life!”"

Напишіть відгук