Погоріленко: Україна є державою з групи лояльних до людиновбивства юрисдикцій

Тематичний тренінг “Право на життя” організували Гладіатори Життя (рух пролайферів/антигендерів при Християнській Службі Порятунку).  Тренінг проводив молодий “гладіатор”, юрист Артур Погоріленко.

Артур Погоріленко «Право на життя»

“Розуміння права на життя

Право на життя прийнято розглядати в суб’єктивному розумінні, оскільки це право належить кожній конкретній людині і для його реалізації та захисту в ідеалі не потрібно жодних формальних затверджень в законодавстві.

Право на життя входить в природню концепцію праворозуміння, згідно якої це право існує об’єктивно, незалежно від його визнання, воно є субстратом, існування та імператив якого не залежить від згоди чи не згоди держави чи членів суспільства

Тим не менше, визнання права на життя за всіма людьми існувало не завжди: в ході історії існування людства не завжди вважалося, що кожна людина незалежно від свого майнового чи соціального статусу має право на життя. Дозволялося за певними критеріями (освіченості, статі, кольору шкіри, стану) надавати ширший або вужчий перелік прав, у тому числі права на життя. Наприклад, раб у Римській імперії вважався річчю, його можна було продати, а також вбити без жодної відповідальності. На території України схожим явищем було кріпацтво.

Щось подібне можна спостерігати і сьогодні, коли вік людини відіграє вирішальну роль у наданні їй прав. Так, право на життя людям у багатьох країнах надається за фактом народження, тобто через 9 місяців після зачаття людини, або її виникнення.

Міжнародні документи, в яких закріплено право на життя:

Станом на сьогодні діючими є такі міжнародні правозахисні документи, у яких закріплено право на життя:

  • Загальна декларація прав людини 1948 р., у якій визнається гідність і право на життя кожної людини.
  • Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966, яким забороняється свавільне позбавлення людського життя ( МПГПП – далі).
  • Африканська хартія прав людини і народів 1981 р., у якій сказано, що «людське життя є недоторканним».
  • Конвенція про права осіб з інвалідністю 2006р., у якій визнається невід’ємність людського права на життя;
  • Конвенція про права дитини 1989, у якій визнається невідчужуваність права на життя уже з наймолодшого віку.

Не зважаючи на те, що у жодному з даних актів немає чіткого формулювання стосовно моменту виникнення життя, з яким пов’язується його захист, намір захистити людське життя з перших моментів його існування підтверджують мотиви включення деяких статей до правових документів. До прикладу, заборона смертної кари для вагітних жінок у статті 6 (5) МПГПП була мотивована бажанням захистити ненароджених. Як вказувалося в дипломній роботі А.В. Погоріленка на здобуття ступеня магістра права «Гарантії права на життя ненародженої людини: порівняльний аналіз», «Про це неодноразово говориться в записах переговорів стосовно МПГПП (travauxpreparatories – офіційний запис про переговори. Іноді публікуютьсятачасто корисні для уточнення намірів договору чи іншого інструменту, як це відображено у статті 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.), як от в такій частині: “основна причина, покликана включити [статтю 6 (5)] початкового тексту про те, що смертний вирок не повинен здійснюватися щодо вагітних жінок, полягав тому, щоб врятувати життя невинної дитини”.[1] Так само в доповіді Генеральногосекретаря ООН 1955 року йдеться про те, що намір пункту “був натхненний гуманітарними міркуваннями та розглядом інтересів ненароджених дітей”.[2]»

Процесуальна складність зміни міжнародних документів дозволила зберегти автентичні формулювання щодо захисту людського життя, чого не можна сказати про більшість країн, станом на сьогодні. Це ж стосується і України.

Ключові судові прецеденти, які стосувалися права на життя ненародженої дитини

Не зважаючи на те, що більшість держав підписали і ратифікували міжнародні договори, які захищають право на життя, тим не менше практикується дискримінаційне і упереджене на ґрунті віку ставлення у наданні базових прав. При цьому аргументація, яка використовується при запровадженні дискримінаційних абортивних законодавств далека від ідеалу і зазвичай відштовхується:

  • від відмови законодавця або суду встановлювати час початку життя;
  • від бажання захистити жінку, яка позиціонується як жертва суспільства, що примушує її до виношування дитини.

Так, у справі VO v France (ECHR – Європейський суд з прав людини) 2004 р. суд відмовився констатувати порушення права на життя лікарем-гінекологом, який переплутав вагітну на 24 тижні жінку із жінкою, якій треба було зробити прочистку матки. Відповідно наслідком був викидень. Суд у справі відмовився брати відповідальність за ствердження коли починається життя, і заперечив порушення державою зобов’язань щодо захисту права людини на життя.

Таким  чином, виходить, що коли засівається рослина чи зачинається тварина, ніхто не сумнівається, що це розвивається життя, бо воно росте, в ньому постійно відбуваються біохімічні процеси, і люди особливо тепер намагаються захищати природу і її біорозмаїття; є також окрема наука – біоетика – завданням якої є охорона життя. Натомість, цілісний організм людини неймовірної біологічної витонченості залишається поза увагою. Юристи і лікарі на міжнародному рівні «вмивають руки», коли йде мова про захист зачатого людського життя.

Показовим судовим прецедентом з точки зору способів аргументувати легалізацію людиновбивства на ранніх етапах життя була справа Roe v. Wade. (1971-1973) (Верховний суд США). Суд надав позивачці право на аборт, утверджуючи наступне:

  • Ембріон не підпадає під визначення «персони» за Конституцією США, оскільки ще не є сформованою особистістю (не береться, на жаль, до уваги той факт, що особистість, зокрема її нервова система, кістки розвиваються і формується до 21 року)
  • Потрібно захищати право на недоторканність особистого життя (проте, жінка не є єдиним учасником правовідносин при прийнятті рішення про аборт. Цими учасниками є також дитина та чоловік. Поява дитини на світ є наслідком свідомого рішення жінки дозволити собі зайнятися сексом із чоловіком, наслідком чого, як вона знала, може бути поява дитини. Дитина не може виступати козлом відпущення. Ми не маємо права отримувати задоволення за рахунок страждань іншої людини, а інша людина не має нести тягар смерті або страждання через бажання інших отримати задоволення за її рахунок)
  • Здатність вижити поза межами утроби є моментом, коли дитина починає підлягати захисту правом на життя, тобто жінка має право перервати вагітність за власним бажанням до тих пір, поки плід не стане життєздатним. У контексті даного рішення під життєздатністю мається на увазі, «здатність існувати поза материнським організмом», включаючи випадки, коли дитині надається медична підтримка. Проте цей критерій є досить штучним та умовним, бо поріг виживання дітей поза утробою матері постійно зменшується і чому виходить так, що чим менша дитина, тим менше захисту їй надається?

Трохи статистики

Внаслідок сексуальної революції та феміністичних prochoice рухів майже у всіх країнах Європи та Північної Америки аборти до 12 тижня вагітності є дозволеними на вимогу або за певних соціально-економічних обставин. Захисники ліберального законодавства стверджують, що саме стан захисту права жінки на аборт є показником розвиненості тої чи іншої країни. Часто, демонструють карту світу, де найрозвиненіші, за загальним визнанням, держави, мають найбільш ліберальне законодавство у сфері аборту. Зеленим відмічені країни, де аборт дозволений на вимогу жінки без пояснення причин. Червоним – де аборт як мінімум заборонений повністю, із дозволом щодо збереження життя чи здоров’я жінки у деяких країнах:

Разом з тим, як показує статистика, у країнах з ліберальним законодавством у сфері штучного переривання вагітності також вищі показники кількості самогубств та нижчі рівні народжуваності, порівняно із країнами, де існує суворе законодавство у вказаній сфері.

Так, середній показник самогубств по регіонам (2016)[3] наступний:

  • Африка (найсуворіше законодавство у сфері абортів): 7,4 на 100 000 населення
  • Європа (найлояльніше законодавство): 15,4 на 100 000 населення
  • Східне середземномор’я (Афганістан, Лібія, Ірак, суворе законодавство): 3,9 на 100 000 населення

Що стосується народжуваності, то багато країн європейського регіону взагалі знаходяться нижче порогу відтворення корінного народу, а тому можуть підтримувати кількість населення лише за рахунок мігрантів. Це, зокрема, стосується Італії та Німеччини.

Стосовно решти світу, то можна прогледіти жорстку кореляцію між лояльністю до можливості штучного переривання вагітності просто на запит та низькими показниками народжуваності:[4]

Таким чином, за логікою представників pro-choice руху, підвищення рівня самогубств та зниження рівня народжуваності є показником розвитку цивілізації.

Законодавство країн у розрізі лояльності до штучного переривання вагітності

Найсуворішим в частині законодавства щодо абортів є ОАЕ, Афганістан, Ангола, Єгипет, нова Гвінея.[5] В цих країнах аборт заборонений в принципі, незалежно від будь-яких обставин. На Мальті заборонені навіть так звані «ранкові пігулки», які мають протиабортивний ефект.

У ряді країн аборт допускається в разі небезпеки для життя та здоров’я матері, якщо існування ембріона є наслідком злочинного діяння (згвалтування), якщо в дитини є серйозні порушення, несумісні з життям. Прикладами є Польща та країни Латинської Америки.

Наступна група країн – це ті держави, де аборти є дозволеними до 10-12 тижня, цих країн найбільше, до них належить і Україна.

Ставлення до абортів в історичному контексті

З початку XIXст. До 50-х рр. XX ст. аборти в переважній більшості країн були заборонені. Масове узаконення абортів – це явище 70 останніх років, що має свої причинно-наслідкові зв’язки, які не мають ніякого зв’язку з наукою і раціональною обґрунтованістю.

Далі наводимо витяг із дипломної роботи А.В. Погоріленка на здобуття ступеня магістра права «Гарантії права на життя ненародженої людини: порівняльний аналіз».

З укріпленням християнства на теренах Європи, ставлення до абортів забарвилося різко негативно. Хоча ставлення до абортів в історії християнства в різні часи було неоднозначним, у зв’язку з поширенням ідей Арістотеля про триступеневе формування людини в утробі матері, Церква завжди засуджувала аборт як щось протиприродне, хоча і не завжди вважала це вбивством людини. У 1869 році папа Пій IX ввів відлучення від Церкви за аборти на будь-якому терміні вагітності. Але навіть після цього деякі відмінності уставленні до абортів на різних термінах вагітності в канонах Церкви ще зберігалися. Повністю ці відмінності були анульовані лише в Кодексі канонічного права 1917 року.[6]

Цілком ймовірно, що це стало наслідком досліджень у царині наукового знання. Розвиток науки та, зокрема, ембріології, у англомовних країнах, завершив тисячолітні суперечки з приводу моменту виникнення життя в утробі матері як в релігійних, наукових, так і загальнофілософських колах. У Сполучених Штатах, до прикладу, лікарі були провідними прихильниками законів про криміналізацію абортів у 19 столітті. Зміна медичних знань відіграла вирішальну роль у впливі на ставлення до абортів. Велика частка суспільства тоді вважала, що аборт є етично дозволеним до періоду «оживлення» дитини, тобто моменту, коли тіло (руки, ноги) є сформованими та дитина починає рухатися.

Проте, лікарями було виявлено, що «оживлення» є ні більш, ні менш важливим етапом у процесі пренатального розвитку людини, порівняно з іншими етапами. Панувала позиція, що сформування кінцівок та початок рухомості дитини в лоні є лише однією з багатьох фаз її розвитку, що починається від зачаття аж до природної смерті. На підставі формальної логіки багато лікарів дійшли висновку, що, якщо суспільство вважає недопустимим припинити вагітність після «оживлення», та якщо «оживлення» є відносно неважливим кроком у процесі вагітності, то так само неправильно припинити вагітність і до «оживлення».

Комітет Американської Медичної Асоціації у 1859 р. перелічив три причини деморалізації ставлення до переривання життя дитини: “Перша з цих причин – широко популярне незнання справжнього характеру злочину – віра, навіть серед самих матерів, що плід не є живим до періоду «оживлення». Друга з причин полягає в тому, що сама професія (абортаря) часто вважається невідносною до життя плоду… Третя причина жахливого масштабу цього злочину виявляється в серйозних недоліках наших законів, як загальних, так і локальних щодо реального існування дитини в утробі до народження як живої істоти“. Ці упередження, на думку лікарів, ґрунтувалися лише на помилкових та застарілих медичних догмах. З незрозумілою невідповідністю закон повністю визнавав плід та його невід’ємні права в цивільних цілях ще до народження, в той час не визнаючи вбивство злочином. Потім Комітет запропонував і Асоціація прийняла резолюції, що виступають проти “такого невиправданого руйнування людського життя”.

Як яскравий приклад позиції лікарів на той час слугує цитата з спеціалізованого медичного журналу:

«…жінки вказували, що вони були вагітні, і випили щось, що зробило їх «нормальними» знову… / Можливо знайти не одного акушера, який розповість історію про невинну на вигляд дівчинку, яка просить бути «позбавленою» від тягара плоду підпільного сексуального бізнесу, з такою легкістю та наївністю, начеб-то вона просила позбавити її від надоїдливого і болючого зуба. Після здійснених зусиль для того, щоб продемонструвати безбожність даного акту, звичайна відповідь, яку можна отримати, є: «Не буде ніякої шкоди, ящо ми зробимо це зараз, коли це маленьке утворення ще не є живим. Проте в пізніший час, це звісно є немислимо, і навіть не можна про це думати».

Насправді, думка про те, що фетус протягом перших двох трьох місяців розвитку є нечуттєвою вегетативною масою, що потім оформлюється і стає живим, одного разу була визнана правдою в медицині і взята як принцип законодавства, і, хоча зараз відкидаєтся, все одно плине, як зношений одяг, серед нижчих рядів суспільства; і слугує, можливо, для того, щоб заспокоїти докори сумління деяких з вкорінених правопорушників. Саме тут знаходиться простір, хоча й обмежений, для дифузії медичного знання, як засобу зменшення смертності (мається на увазі смертність від підпільного аборту, який робиться будь-якими засобами і несе високий ризик смерті жінки – А.П.) та попередження злочинів».[7]

Проте в 1967 році АМА переживає поляризацію, яка відбулася не у наслідок зміни медичних знань, а радше зміні суспільної думки та диктатурі судової гілки влади; Значні зміни в законодавстві США відбулися після розглянутої вище справи Roe v. Wade.  1973 року.

Ситуація в Україні

Україна є державою з групи лояльних до людиновбивства юрисдикцій. З одного боку, ненароджена дитина визнається особою з моменту зачаття, проте з іншого – захист її права на життя починається лише з моменту народження. До того, батько і мати є “власниками” дитини, а до дитини закріплене правове ставлення, яке існує у відношенні до речей. Варто, однак, зазначити, що після 12 тижня вбивство дитини ускладнюється певними процедурними перепонами, про що буде зазначено нижче.

Стаття 1222 Цивільного Кодексу України вказує, що

«Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути […] особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини».

Таким чином, зачаття визнається моментом виникнення особи. Дана теза підтверджується тим, що за сукупністю клітин (до прикладу, клітин шкіри, мозку, внутрішніх органів) не можуть бути закріплені жодні права, а тому, якби законодавець не вважав, що з моменту зачаття існує саме людина, то визначив би інший момент, з якого виникає можливість закріплення права на спадок, до прикладу: сформування серця, мозку, перший рух тілом тощо.

Також ця теза успішно проходить через лінгвістичний тест, адже наведений витяг із законодавства вербально сформульований за логікою визнання існування особи в момент зачаття. Для перевірки: під час юридичного процесу в справі закріплення за ненародженою людиною права на спадок може виникнути питання про момент зачаття особи: до чи після смерті спадкодавця. Ми не дізнаємося, за логікою даної статті, чи був зачатий набір клітин, з яких виникла особа, або сукупність тканин, які перетворюються в людину. Вектор дізнання у такому процесі спрямований саме на інформацію про момент зачаття особи.

З іншого боку, дитина до народження не отримує право на спадок. Так само як не отримує право на життя від того, що є особою, навіть за логікою законодавця. Адже згідно з ч. 2 ст. 25 ЦК України правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження та припиняється зі смертю. Правоздатність – це здатність мати будь-які права. Фактично, Цивільний Кодекс дискримінує людину в питанні виникнення правоздатності на ґрунті віку, адже особа до народження не має правоздатності, а після – отримує її.

З іншого боку, другий абзац 2 ч. 2 статті 25 ЦК знову ж таки підтверджує тезу про те, що законодавець визнає існування дитини з моменту зачаття, стверджуючи, що «у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини». У сукупності з статтею 6 Сімейного Кодексу України можна стверджувати, що, за логікою законодавця, дитиною є особою з моменту зачаття до досягнення нею повноліття. Вона ж визнається особою, що, за визначенням академічного тлумачного словника української мови 1970-1980 рр., характеризує дитину як індивідуума.

Українське законодавство містить також численні неузгодженості в галузі визначення моменту початку людського життя. Як зазначалося, Цивільний Кодекс вказує зачаття моментом виникнення людської особи. З іншого боку, поняття та визначення, передбачені деякими нормативними актами України, вступають в протиріччя з ЦК, оскільки сформовані у дегуманізуючій манері.

Як зазначає Любич Л.Д. у роботі «Правовий статус ненародженої дитини у правовідносинах щодо реалізації репродуктивних прав людини», законодавство України містить декілька понять, пов’язаних із внутрішньоутробним життям людини: «гамети» (ооцити, спермії), «зигота», «ембріон» (ембріон людини) (ч. 3 ст. 123 СК України); «зародок»; «плід»; «зачата, але ще не народжена дитина»; «зачата дитина» (ч. 3 cт. 110 CК України). При цьому юридичні визначення надано лише таким із них: «ембріон (ембріон людини) – зародок людини на стадії розвитку до восьми тижнів»; «плід – внутрішньоутробний продукт зачаття, починаючи з повного 12-го тижня вагітності (з 84-ї доби від першого дня останнього нормального менструального циклу) до вигнання/вилучення з організму матері».

Вказані поняття та їх визначення дегуманізують дитину, що знаходиться на пренатальній стадії розвитку та вступають у протиріччя з існуючим законодавством України. Вони сприяють наданню дозволів щодо медичних експериментів над дітьми, вбивству дітей на ранніх стадіях розвитку та їх комерційного продажу, в той час коли діти ще не мають змоги висловити дозвіл або заборону на проведення над собою будь-яких маніпуляцій. Слова «ембріон», «плід», «зародок», «плідне яйце» не характеризують дитину як особу, а радше як сукупність клітин або певне біологічне утворення, для якого людяність не є визначальною ознакою.

Таким чином, варто зазначити, що українське законодавство не містить поняття для позначення дитини у часі пренатального розвитку, виходячи з позиції визнання її людиною. Як слушно зазначає Любич Л.Д., «необхідно сформулювати дефініцію терміна ненароджена дитина таким чином, щоб охопити весь період внутрішньоутробного життя людини до моменту народження незалежно від того, чи народиться дитина в нормальний фізіологічний термін під час фізіологічних пологів (пологи в строк, запізнілі пологи), чи раніше повного терміну вагітності (передчасні пологи); а також незалежно від стану зрілості чи незрілості плоду чи новонародженого. Зазначені аспекти враховано такому визначенні, що пропонується: «ненароджена дитина» – це людський індивідуум з моменту зачаття (запліднення яйцеклітини сперматозоїдом) до моменту народження».

З іншого боку, дискримінація дитини у праві на життя та на повагу до її гідності відбувається шляхом застосування законодавчо дозволеного нелюдського поводження до людини у пренатальній стадії розвитку. У ст. 57 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. (далі – Закон) зазначено, що «з метою охорони здоров’я жінки їй надається можливість особисто вирішувати питання про материнство» (тобто самостійно надати право зачатій дитині народитись чи позбавити такого права шляхом здійснення аборту). Питання аборту регламентовано у ч. 6 ст. 281 ЦК України та у ст. 50 Закону, де передбачено, що штучне переривання вагітності може бути здійснене за бажанням жінки при строку вагітності не більше 12 тижнів. У випадках, установлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 22 тижнів (абзац 2 статті 281 ЦКУ). У Постанові Кабінету Міністрів від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» надається перелік підстав медичного характеру, наявність яких дозволяє штучно переривати вагітність, строк якої становить від 12 до 22 тижнів. До таких підстав входять, зокрема, розумова відсталість жінки, печінкова недостатність, настання інвалідності під час вагітності, краснуха (перенесена під час вагітності), злоякісні новоутворення, вік більше  45 років тощо… Перелік обставин, за якими дозволено здійснювати аборт, може бути розширений. Варто нагадати, що у пренатальному віці після 12 тижнів у дитини вже сформовані ноги, руки, голова, є зачатки нервової системи, а на 23 тижні вагітності малюк є повністю сформованим: у нього б’ється серце, він може сильно штовхатися, рухатися, у нього є мозок та функціонує нервова система, він постійно прислухається до звуків і вміє їх розподіляти, реагує на світло, що проходить через живіт і матку.[8]

Кримінальне законодавство України не встановлює відповідальності за штучне переривання вагітності, а лише за незаконне проведення аборту. Стаття 134 КК, єдина, у якій згадується аборт, сформульована таким чином, що карається лише примушування до аборту, проведення аборту людиною, що не має відповідної спеціальності, та незаконне проведення аборту, за умови, що це призвело до погіршення здоров’я жінки.  Таким чином, проведення аборту, до прикладу, на 39 тижні вагітності, спеціалістом, якщо це не призвело до погіршення здоров’я жінки, не буде покаране за статтею 134 КК.

Законодавче закріплення можливості штучного переривання вагітності в сукупності з відсутністю у дитини правосуб’єктності суперечить ч. 3 ст. 51 та ст. 27 Конституції України в частині охорони дитинства та невід’ємного права людини на життя, Міжнародному Пакту про громадянські та політичні права, Конвенції з Прав дитини 1989 року, Декларації з Прав дитини, та Конвенції з Прав людини та Біомедицини 1997 року – міжнародні угоди, учасником яких є Україна.

Наводимо далі уривки із статті Любич Л.Д. «Правовий статус ненародженої дитини у правовідносинах щодо реалізації репродуктивних прав людини».

Проблема відношення до дитини як до речі яскраво виражена у інших законодавчих актах. Згідно з ч. 7 ст. 281 ЦК України повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показами на проведення щодо них лікувальних програм із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій (далі – ДРТ). Програми ДРТ, за законодавчою термінологією, включають: запліднення in vitro, внутрішньоматкову інсемінацію, донацію гамет і ембріонів, кріоконсервування гамет і ембріонів, сурогатне материнство. Штучне запліднення та імплантація ембріона регламентується ст. 48 Закону, «Порядком застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні», затвердженого Наказом МОЗ від 9.09.2013 р. № 787 (далі – Порядок). Відповідно до ч. 1 ст. 290 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин. Донація гамет та ембріонів – це процедура, за якою донори за письмово оформленою добровільною згодою надають свої статеві клітини-гамети (сперму, ооцити) або ембріони для використання в лікуванні безпліддя інших осіб. Після завершення циклу запліднення за наявності залишку невикористаних ооцитів/ембріонів пацієнтка може прийняти рішення про використання цих ооцитів/ембріонів для лікувальних програм інших пацієнтів (п. 3.12 Порядку). Таким чином, після вдало завершеного циклу програм ДРТ, «власники» дитини на ранній стадії розвитку мають право розпорядитися нею на власний розсуд, без обмежень. Це включає: можливість кріоконсервації як для власних потреб, так і для дослідницьких (до прикладу, вдосконалення механізму глибинного заморожування); донація дитини безплідним парам з метою їх імплантації, виношування та народження.

Крім того, Порядком передбачена можливість «редукції» ембріонів – знищення надлишкових ембріонів «з метою профілактики ускладнень, пов’язаних з багатопліддям». «Показанням для проведення редукції ембріонів є наявність 2 та більше плодів після застосування ДРТ за наявності заяви на проведення редукції ембріонів». (Пп. 8.1 – 8.4 Порядку) Таким чином, дозволяється вбивство дітей, без конкретизації, що таке «ускладнення, пов’язані із багатопліддям». Це дозволяє вільну інтерпретацію підстав проведення редукції, що дозволяє вільно вбивати дітей за згоди 3х лікарів. Вказані положення характеризують існуюче відношення до дитини на ранніх стадіях життя як до речі. Відповідно до ст. 28 Конституції України, ст.289 ЦК України фізична особа має право на особисту недоторканність і не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. На нашу думку, знищення дітей («редукція ембріонів»), їх донорство іншим людям та кріоконсервація підпадають під визначення жорсткого, нелюдського та негідного поводження з людиною та є недопустимими у демократичній, правовій і соціальній державі, якою є Україна (ст. 1 Основного Закону).

Відсутність правоздатності у ненародженої дитини, як вбачається, виступає наріжним каменем відношення до дитини як до речі в законодавстві. Через брак визнання законодавством України будь-яких прав людини у пренатальній стадії розвитку, дозволеним є вбивство у часі штучного переривання вагітності, медичні експерименти над ненародженими дітьми, вбивство надлишкових дітей в утробі («редукція ембріонів») тощо, а також використання дегуманізуючих понять. У демократичному та європейському суспільстві вказані явища не є допустимими”.

Відео тренунгу можна подивитись ТУТ.


[1] Report of the Third Committee to the 12th Session of the General Assembly, 5 December 1957. A/3764 З 18.

[2] Annotations on the Text of the Draft International Covenants on Human Rights Prepared by the Secretary-General to the 10th Session of the General Assembly, 1 ЛПУ.

А/2929, Chapter VI, §IO

[3] who.int

[4] data.worldbank.org

[5]К.О. Черевко. Кримінально-правовий аналіз міжнародного законодавства щодо норми про кримінальну відповідальність за незаконне проведення аборту

[6] antiobscurantism.jimdo.com

[7] Prov. Med. Jour, „On the frequence of criminal abortion“, The Medical examiner and Retrospect of Medical Sciences, Vol. VI., Philadelphia, (1843), 248. (In the context of Criminal abortions in the England of 19 century, where all abortions were criminal).

[8] Maeda K (2016) Invention of ultrasonic Doppler fetal actocardiograph and continuous recording of fetal movements. J Obstet Gynaecol Res 42: 5-10.

2 Comments on "Погоріленко: Україна є державою з групи лояльних до людиновбивства юрисдикцій"

  1. Артем Коваленко | 08/05/2019 at 08:49 | Відповіcти

    потрібно розповідати, як вберегтися від небажаної вагітності!

  2. Гей транс лезбиянка | 02/08/2019 at 16:46 | Відповіcти

    Пусть этот молодой гладиатор родит сначала от насильника, умрет во время родов или отдаст годы потенциальной жизни, а потом рассказывает про то что права ембриона важнее прав взрослой женщины.

Напишіть відгук