До початку війни в Україні не існувало офіційного інституту військового капеланства. Однак священнослужителі різних конфесій та деномінацій  працювали серед військовослужбовців на волонтерських засадах. Після початку війни, починаючи з весни 2014 року, десятки, а потім сотні  священнослужителів та пастирів розпочали за власною ініціативою їхати в зону АТО  і таким чином намагатися підтримати українських військових в умовах активних бойових дій. Так розпочався добровольчий капеланський рух, який вилився у існування низки капеланських утворень. На той час найбільшим з них став Міжконфесійний батальйон військових капеланів (об’єднував близько 150 капеланів із шести конфесій та деномінацій), який навесні 2016 року трансформувався у Корпус Військових Капеланів Християнської Служби Порятунку. Їх основним завданням на той час стала духовна, пастирська, психологічна, гуманітарна підтримка українських військовослужбовців, які здійснювали бойові завдання у зоні АТО.

Згодом, з початком діяльності у цій сфері Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України (РДпО), розпочався процес впорядкування і легалізації капеланського служіння у військових підрозділах. Тепер військові священики (капелани) — це фізичні особи, які запропоновані релігійними організаціями – членами РДпО, пройшли відбір і призначені на посади працівників Збройних Сил України для задоволення релігійних потреб особового складу.

Паралельно з діяльністю Корпусу Військових Капеланів в рамках Християнської Служби Порятунку у 2016 році почала формуватися ініціатива  розвитку капеланства, орієнтованого на одночасну роботу як з військовими, так і цивільним населенням у прифронтовій зоні. Її особливість – робота через Цивільно-військове співробітництво Збройних Сил України (CIMIC).

Серед капеланів ХСП багато сертифікованих парамедиків та інструкторів з тактичної медицини, які мають бойовий досвід.