Марина Школяр

Марина Школяр – дружина, матір трьох дітей, викладає англійську мову та літературу в університеті.

З початком повномасштабного вторгнення знайшла нове покликання в капеланському служінні, яке здійснює для військових, а також їхніх родин.

Я потрапила до капеланства, коли почалось повномасштабне вторгнення. У мене не було ніякого страху, але була дуже потужна потреба робити щось корисне. Спочатку хотіла або піти в ТРО (Сили територіальної оборони Збройних Сил України), або вступити до лав ЗСУ, але мої діти й чоловік були проти. Тому я робила те, що могла: займалась волонтерством, готувала їжу для військових.

Одного дня потрапила на одноденний капеланський інтенсив, і за цей день настільки закохалася в цю справу, що зрозуміла: таким чином я можу допомагати нашим хлопцям, як пораненим, так і тим, які перебувають на передовій, і робити щось заради нашої перемоги.

Як змінюється людина психологічно, коли отримує травму чи поранення?

Справді, людина після поранення змінюється. Та і взагалі ми всі в ході цієї війни теж змінюємось, ніхто вже не залишиться таким, як він був.

Ті, хто зазнали поранення, можуть відчувати сум, розпач, зневіру, агресію, безпорадність. Поранення змінює людину, і ступінь переживання залежить ще й від обставин, за яких воно було отримане – можливо, одночасно загинув побратим, і це погіршує психологічний стан.

Чи залежить ступінь психологічного сприйняття від важкості поранення?

Має залежати. Але бувають випадки, коли не все працює за алгоритмами. Бо буває, що військовий отримує просто осколкове поранення, і він переживає, хвилюється через це. А буває, хлопець, якому відірвало ногу, каже, що зараз підлікується трішки – й повернеться до побратимів. І коли його запитуєш, як він це зробить, він відповідає, що для нього немає нічого неможливого, він піде на протезі.

Що заважає пораненому прийняти себе таким, яким він став?

Якщо людина не знає, що буде далі, як вона буде одужувати, як потім буде проходити реабілітація, яке буде протезування – то майбутнє уявляється незрозумілим і воно ще більше лякає. Тож коли ми спілкуємось з хлопцями, говоримо їм: “Давай зараз із тобою подумаємо над тим, як воно може виглядати?”. Ми не кажемо їм, що все буде добре, бо ці слова часом дратують. Ми проговорюємо, які етапи будуть присутні у періоді одужання та реабілітації – і весь процес стає зрозумілішим і легшим.

Допомагає підтримка оточуючих. Це дійсно важливо, коли ми не ставимося до них так, ніби їхнє життя закінчене, а натомість бачимо у них потужний потенціал жити далі.

Буває, що хлопець розповідає, що хотів навчитися їздити на крутому мотоциклі. Ми тоді шукаємо, може, є спеціальні протези, з якими можливо це зробити. І хлопці починають цим надихатися, вони розуміють, що можуть жити далі.

У цьому полягає наше завдання: не “сховати” цих людей, а навпаки, повернути їх у суспільство.

Скільки триває період адаптації?

Те, що війна ще не закінчилась, ми знаходимося у постійному стресі, – це заважає пораненим. Вони не можуть повністю подолати цей шлях. Звичайно, ми всі різні, дехто й попри війну зміг це подолати. Хтось уже зараз бігає з протезом, одужав після поранення, пройшов реабілітацію, навчився ходити чи писати, повернувся до звичайного життя. Когось комісували, й він вже вдома з своєю родиною, працює у цивільному житті. А хтось адаптувався, усе подолав і повернувся на передову. Є багато різних випадків. Ми не можемо узагальнювати, але маємо просто брати до уваги, що війна заважає.

Як сказав один боєць, “війна від нас пішла, але ми від неї не пішли”. Адже навіть комісовані бійці думками – там, з побратимами. Вони слідкують за новинами, знають, де знаходяться їхні підрозділи.

Яку роль у допомозі, у реабілітації відіграє жінка?

Її роль дуже важлива. Ми бачимо, що одужання настає швидше, коли хтось знаходиться з пораненим. Бо жінка оточує своєю любов’ю, піклується, робить це так, що її чоловік, або брат, або син, відчуває, що за нього хвилюється, його приймають таким, як він є, його люблять.

Не у всіх є жінка або мати. Неможливо сказати, що якщо ми в цей кейс з одужанням додаємо жінку, то 100% все буде добре. Але зазвичай роль жінки дуже важлива.

Яким чином поводитися жінці, яка доглядає за хворим, щоб допомогти відновитися?

Ми всі різні, й кожна жінка мати чи сестра, знають того, за ким доглядають, знають, що для нього найкраще. Бо хтось любить, щоб його оточили допомогою, а хтось не хоче гіперопіки. Я бачила одного чоловіка, який попри поранення не хотів, щоб його взували, а прагнув усе робити сам. Наші лікарі також кажуть, що бійцям потрібно дозволити робити щось самим. Вони мають пристосовуватись, навчитися, адаптуватися до цього. І їм потрібно лише допомогти, навчити їх.

Як спілкуватися з чоловіком, який пережив поранення? Які слова можна говорити, щоб підтримати?

Варто давати йому трішки простору, щоб він міг самостійно адаптуватись.

Що відчуває жінка, чий чоловік потрапив у лікарню?

Існує переконання, що ті, хто допомагають в адаптації, “повинні бути сильними”. Так, ми дійсно повинні згуртуватися, докладати зусиль, боротися. Але що робити, якщо ми безсилі? Ми, жінки, можемо відчувати такі самі почуття, як і чоловіки, бійці. Ми також можемо зневіритися, бути в шоці, мати паніку, не знати, що робити далі, не розуміти нічого. Коли все навалюється, а вдома ще діти, а ще є робота. І тут потрібно їхати через пів країни, бо чоловіку погано. Ніби ми маємо бути сильними, але що робити, коли ми самі потребуємо допомоги?

Жінка, яка потрапляє в таку ситуацію, повинна допомагати чоловіку, чи брату, чи дідусю, або навіть сину. Сама при цьому душею ніби розірвана, не знає, що далі, як жити, що робити.

У цьому і полягає праця капеланів і суспільства. Самих лише капеланів не вистачить, щоб побудувати гармонійне суспільство, яке націлене на прийняття. Ми повинні об’єднувати наші зусилля, повинні підтримати й військових, і їхніх дружин, і матерів.

Буває таке, що у бійця немає родини, або сім’я за кордоном, і ніхто не зміг приїхати, чи жінка із малими дітьми, яких ну ніяк не може залишити. Тож до когось ходять у шпиталь, а до когось – ні. Тоді ми і намагаємось компенсувати ці моменти, бути поруч, бути підтримкою.

Жінка здатна відчувати великий спектр емоцій. Деколи це допомагає зібратися, сконцентруватися. Маю знайому, яка розповідала, що це їй допомогло зосередитись на тому, що її чоловіку зараз потрібна допомога, й вона просто має бути поруч. Тоді вона приїхала, і це був випадок такої допомоги, яку задумав Господь Бог, творячи сім’ю.

Що робити, якщо не все так гладко? Можливо, в такому випадку звернутися до психолога, до якогось фахівця, до вас, як капеланів, і отримати цю допомогу?

Ми, як капелани, завжди готові прийти на допомогу, слухати, молитися, спілкуватися. Можна також відвідати психолога, сімейного консультанта або пастора, якщо сімейна пара відвідує церкву. Варіантів безліч – головне, щоб жінка захотіла це зробити. Бо якщо вона цього не захоче, ми не можемо її змусити. І ми, як капелани, ніколи не нав’язуємось, адже розуміємо, що наш Творець дав жінці, як і будь-якій іншій людині, свободу волі.

Важко сказати, якої саме допомоги потребує жінка, чий чоловік перебуває у шпиталі. Деколи допомога полягає в тому, щоб просто вислухати, а деколи жінці потрібно, щоб хтось приготував вечерю і посидів з дітьми, бо вона хоче побути наодинці. А найкраще, це просто запитати: “чим я можу тобі допомогти?”. Не потрібно нічого придумувати, проста людська увага, співчуття – ось що потрібно.

Як жінці знайти баланс між сферами її життя? Не зациклитися лише на пораненні чоловіка, а враховувати й інші свої обов’язки.

Більшість жінок, які сидять з пораненими, пам’ятають, що у них є певні обов’язки, є діти, є робота. Зараз вони не можуть їх виконувати, але вони про це пам’ятають. Тобто жінки все одно не концентруються тільки на своєму чоловікові. Але їм потрібно відновлювати свій ресурс: погуляти наодинці, прочитати псалом із Біблії, подивитися мотиваційний фільм, попрацювати в саду чи на городі. У кожного з нас є ритуали, які допомагають нашому ментальному здоров’ю.

А що допомагає особисто вам?

Праця у садку – дуже люблю, щоб усе було обрізане, прибране. Також дуже допомагає, коли я можу просто попити кави, сидячи на балконі, таким чином я можу переключитися, розслабитися.

Ви радите жінкам, які зараз переживають складні моменти, розповідати про свої почуття. А що робити людям, які знаходяться поруч? Вислуховувати і намагатися допомогти?

Так, це може і невелика допомога, але вона дуже дієва. Бо, по-перше, людина називає конкретними словами ті почуття й хвилювання, які є всередині неї. Проговорюючи це, вона наче виливає свій біль, і їй стає краще.

Нам потрібно навчитися бути активними слухачами. Коли ми запитуємо у людини, чим їй допомогти, то маємо зробити все, щоб вона нам довірилася. А довіриться вона, коли побачить, що її слухають, що до неї добре ставляться, що її не просто спитали, а ще й слухають. Кажуть, що біль, який поділений надвоє, стає меншим. І я думаю, що кожному зараз потрібно навчитися цьому активному слуханню, тому що це наша спільна проблема і наше спільне горе.

Як у такому випадку допомагає віра в Бога?

Особисто мені дуже допомагає те, що я знайома з Богом, що я знаю, хто мій Батько. І я знаю, до Кого я можу звернутися. Я знаю, що навіть, якщо мені так погано, що я не можу молитися, я можу плакати і знати, що Він ось тут, біля мене.

У нашому капеланському корпусі представлено багато конфесій, і всі разом ми робимо спільну справу – допомагаємо нашим захисникам і захисницям, їхнім родинам. Ми не тільки молимось за них, але й перепитуємо, за що вони хочуть, щоб ми помолилися. Ми ніколи не нав’язуємо нашу віру, а діємо за прикладом Ісуса Христа, Який служив людям.

Зазвичай присутні у палаті дуже раді, коли ми пропонуємо помолитися за них. Нещодавно один поранений сам захотів помолитися за всіх – це був такий подарунок для капеланів.

Ще дуже важливий аспект нашої молитви – це перемога. Ми всі дуже її чекаємо, тому військові просять молитись за перемогу, і ми молимося разом із ними.

Джерело: YouTube канал “НАДІЯ Family”

Запитання: Інна Сокольська

Фото: Олександр Федоров

Джерело