Журналістка Іванка з журналу «Кана» мала можливість познайомитись з роботою Християнської Служби Порятунку на Маріупольскому напрямку. Про свої враження та емоції вона написала у двох коротких історіях про допомогу ліками для хворого хлопчика та про відвідини творчих занять для дійтей «сірої зони».

Далі пряма мова Іванки:

«Під час моєї дводенної поїздки до ХСП-Маріуполь я встигла познайомитися з багатьма різними людьми, допомогти  їм, просто відвідати, вислухати.

Одного вечора, разом з служителями ХСП Володею та Оксаною, ми навідалися до жінки у місцеву лікарню, яка «лежить» тут зі своїм маленьким синочком. Привезли малому ліки, на які їм не вистачало коштів. Про їхню потребу в медикаментах дізналися від одного православного священика з села поблизу Маріуполя.

Хлопчику ще немає двох років. Йому лікують пневмонію. Хвороба проявилася дуже несподівано. Грошей на ліки не вистачило. Служителі ХСП не тільки дали ліки, але й запропонували помолитися за здоров`я малюка. Жінка зашарілася, але одразу погодилася. Для ХСП кожна нагода матеріальної допомоги є, також, нагодою для того, щоб розповісти потребуючому про Бога. Тому Володя, помолившись, сказав цій жінці, що Бог є поруч з нею, що Він благословлятиме її, якщо вона буде до Нього приходити, сповідатися, приймати Причастя. Жінка дякувала, обіцяла, як одужають, то підуть до церкви.

  • Можливо, ми вже ніколи не побачимо її, – сказав мені потім Володя, як ми сіли в машину. – Можливо, вона забуде ці слова, коли її син одужає. Але я вірю, що Бог буде діяти через молитву, через те Слово, яке ми їй тут сказали. Чи зараз, чи через якийсь час, але я вірю, у відповідний момент це Слово проросте в її серці.

Я теж в це вірю.


В Талаківці я була вперше. За кілька кілометрів – передова, постійно бахкає. Не зважаючи на це, десятеро дітей прийшли на пятничне заняття з декупажу в місцевій школі, яке проводять служителі ХСП. Є діяти, які приїхали з Павлополя, Гнутового.
Ми під
їжджаємо машиною під шкільні двері. Діти гуртом біжать до нас. Радіють, вітають, очі в них цікаві, повні ентузіазму.

  • Ми дуже переживали, щоб нам вистачило місця, – каже одна з дівчаток з ластовинням на лиці вже при дверях класу, де буде заняття. Усміхається. З нею тут ще її дві молодші сестрички.

Оксана Завадська, якапроводить уроки творчості, вчитиме дітей декупажити. Вона пояснює, що минулого разу, як і зазвичай, діток було більше 30-ти. Усім не вистачило місця, щоб сидіти, тому малювали та клеїли стоячи. Сьогодні менше – в дітей тиждень канікул.

 

Володя, Оксанин чоловік, теж служитель ХСП, пропонує розпочати заняття з молитви. Запитує дітей, чи хочуть помолитися за мир в Україні. Всі кивають головами, що так. Хтось приєднується, дехто мовчить, просто руки склав, не всі знають «Отче наш»…

Сьогодні декупажимо дощечки. Це не перше заняття з декупажу, так, що деякі діти вже професійно розказують мені, як і що треба роботи.

  • Дивися, гарно треба накладати фарбу, так, щоб одним шаром, акуратно, – вчить мене п’ятикласниця Настя. Хвалиться сумочкою, яка «перейшла» їй від сестри, сміється.

На вулиці бахкає. Дехто здригається, більшість дітей вже ні.

  • То так завжди? – питаю Оксани.

Оксана киває головою, що так, і продовжує накладати фарбу на чиюсь дощечку. Інколи звук гучніший, інколи тихіший. З дітей ніхто того не коментує, так, наче за вікном тихо. Тільки п’ятикласниця Настя злиться: «Да что они там…». Її молодша сестричка народилася в 13-му, а в 14-му війна почалася. Через дорогу від хати військові живуть. Дитина в тому і виростає. Всі в тому виростають вже третій рік.

Настя хвалиться, що вона сьогодні дуже зайнята, їде з групою школярів в музей у Маріуполі, а потім у кінотеатр на якийсь фільм, на який – вже не пригадує. Швиденько так-сяк доробляє дощечку і біжить, щоб не запізнитися. За півгодини вертається. Поїздку відмінили.

  • В Маріуполі підірвали машину. Вже ніхто нікуди не їде.

Отак, музей «накрився», то все, дівчинко, дощечку тепер доробляй…

Діти закінчують свої роботи, всі дуже стараються, бо тут – хто для мами, хто для вчительки, хто для брата робить. Софія он аж дві зробила – для сестри і для тата.

На вулиці далі бахкає. За кожним разом до мене, наче покроково, «доходить», що стріляють справді дуже близько і отого моменту: «фух, закінчилося, ми в безпеці» – давно в цих дітей, в їх батьків, не було.

Заходять вчителі. Дякують служителям ХСП, що провели заняття. Заглядають на дитячі роботи. А діти просять приїжджати ще, питають, чи літом будуть такі заняття й обнімають.

«От би в гори цих дітей повести», – думаю собі вже дорогою додому. Хоч на трохи».