«Добрі люблячі серця творять великі Божі справи👼🙏. Дякуємо Богу за час служіння в ХСП – Піонерське, отцю Міхалу Воцал (Michal Wocial) м. Житомир та волонтеркам Ivanka Rudakevych, Мар’яна Гонсевич м. Львів. Божих благодатей Вам, Миру та Любові!”.

Таку подяку за служіння на своїй сторінці написав координатор ХСП-Маріуполь Володимир Завадський.

Іванка та Мар’яна розповіли про свої відчуття думки, враження та переживання під час служіння.

Іванка Рудакевич:

«Вперше я потрапила до ХСП в Піонерську два роки тому. На два і пів дня всього лиш. Я тоді просилася з Володею їхати всюди, де тільки можна було, він терпеливо возив, показував, розказував. Я досі пам’ятаю обличчя, імена місцевих, до яких ми ходили, щоб віднести гуманітарку, але заодно і просто поспілкуватися – тоді відчувалося, що люди цього потребували більше ніж матеріальної допомоги.

Пам’ятаю бабцю Катю, яка почала писати вірші одразу після обстрілів у 15-му, і цитувала нам з Олею їх без кінця – всі напам’ять.

Пам’ятаю тьотю Аню в темній кімнаті опустілого після війни дитячого табору в Піонерську. Вона втекла туди з чоловіком після обстрілів у їхньому селі, 5 км звідси. Посеред кімнати стояв великий чорний котел, а від нього – величезна труба протягнута до протилежної стіни, щоб виводити дим назовні. Тріщини повсюди в стінах, на стелі. Страшно там було, але тьотя Аня казала: «Маєм де жити, ну і слава Богу».

Мене тоді дуже вразило, що можна не тільки матеріально допомагати, а просто прийти і бути з людьми і це чи не найважливіше служіння.

І дітей з Талаківки пам’ятаю, як було чутно дальні перестрілки на фоні, а ми всеодно робили декупаж дощечок, треба ж щось робити. Ще досі користуюся моєю задекупаженою на кухні.

Я тоді, у 2017-му, дивилася на ці села як на виключно поруйновані війною.

Цього разу були тільки діти, багато дітей. У Талаківській, Винограднівській школах, у садочку і звісно що в центрі «Ковчег», де ми жили разом з Оксаною, Володею та іншими волонтерами. Тут щодня можна було побачити місцевих підлітків. І пройшовшись по селі я зрозуміла, що це для них справді єдине місце, де можна провести час з користю і в любові. Звісно, що в кожного з них є сім’ї, але багато в кого сім’ї, як і хати, села тут – поруйновані. І не війною. Вони були такими побитими ще до війни.

Ну але що… З дітьми не завжди легко, і ми з Мар’яною щодня подивляли запал до праці з молоддю Оксани, Володі і Василя. Думаю, їм теж нелегко, але це саме той напрямок, який потрібно розвивати, особливо тут.

Молодь тут чудова, просто ніхто з нею особливо й не працював і їм по суті ніде дуже й дітися окрім школи. Дехто з дітей звісно віднєкується, не хоче робити майстерки, не хоче слухати конференції. Але попри те вони продовжують приходити в «Ковчег» і я собі думала – чогось же їх сюди тягне. А є така молодь, яка готова слухати, і все, що з ними не поробиш і їм не скажеш – іде як в суху землю.

За цей час була і одна зустріч зі старшим поколінням. Це коли ми поїхали в Новогригорівку, село поруч з лінією розмежування. Я часом сумніваюся, чи є сенс нести Бога кудись, де потім, скажімо, немає когось, хто б постійно духовно провадив спільноту, бо щотижня до них не поїздиш, далеченько. Але як приїхали ми в те село, зійшлося там з 15 панянок, один пан. Отець розповідає конференцію, панянки запитують, що не зрозуміло, і тут одна несподівано: «Якби в нас не було війни, ви б до нас не приїхали, і ми б не пізнали Бога, а я так завжди хотіла Його пізнати!» …

Для мене цей тиждень був дуже пізнавальним. І дуже спільнотовим. В «Ковчезі» справді творять спільноту, і хай то може пафосно прозвучить – з цієї спільноти любов ширитися в місцеві домівки, школи, людські серця. Тому дуже дякую вам, дорогі, Оксана, Володя і Василь і всім волонтерам, які були в той час, Сашкові, отцям Міхалу та Леоніду, сестрам Гражині та Дороті, Насті:) Хай Бог помножує у вас ту любов, яку ви творите!».

Мар’яна Гонсевич:

«Це була тепла поїздка. Я відчула, що таке справжня спільнота, що таке віддаватися своїй справі на всі 100, як це вкладати в свою роботу стільки любові, роботи, терпіння, відваги і віри, щоб могти побороти страх.

Зрозуміла наскільки важливо, що Володя і Оксана разом є там, в Піонерську, вже не перший рік і яка велика їхня праця.

Під кінець першого дня я була засмучена, навіть шокована… Пам’ятаю свої думки перед сном: «Боже, звідки вони беруть сили? Як можна жити в такому ритмі і так багато для когось?..» Але на наступний день відчувала себе як вдома.

День починався о 7 ранку, потім була Служба в дуже холодному приміщенні, з дуже теплою атмосферою. За сніданком обговорювали розпорядок дня – хто і що має робити. І всі спокійно приймали свої обов’язки без заперечень.

Я була здивована, як можна настільки любити людей, щоб так служити! Мене ця подорож вирвала на один тиждень з мого життя, потрусила трохи, змусила задуматися, в чому справжня цінність. Потрібно було їхати на довше:)».