Минулого тижня у Львові святкували 25‑ту річницю відновлення структур РКЦ в Україні. Часопис CREDO скористався нагодою і пропонує вашій увазі інтерв’ю з єпископом-помічником Харківсько-Запорізької дієцезії Яном Собіло.

З людиною, чиє служіння в Україні розпочалося у той самий час, що й відродження Церкви та держави на наших землях.

— Скільки років Ви вже працюєте в Україні?

— Двадцять п’ять. Із 1991 року.

— Ви завжди працювали у складних умовах, але зараз триває війна. Ви не думали повернутися до Польщі? У більш комфортне та безпечне середовище?

— Мій дім тут. Навіть якби мені запропонували, я б не повернувся. Я міг поїхати у будь-який момент, але там є кому працювати, а тут великі потреби. Запоріжжя — це мій дім. І навіть коли я вже буду стареньким і не зможу активно служити, я залишуся в Запоріжжі.

<…>

— Наскільки відрізняється праця з католиками, які отримали свою віру у спадок, і з тими, для кого все, що вони чують у храмі, — нове? З ким простіше?

— Звісно, простіше працювати з тими, хто вже має фундамент, кістяк, сформований священиками, які працювали на цих теренах до тебе, і ти вже маєш на що надбудовувати. Та все ж є і неприваблива сторона — рутина. Люди практикують свою віру за звичкою: бабуся ходила, мама ходила, і я йду до храму. А на Сході громади мають дух перших християн, як у «Quo vadis», і мені говорять про це люди, які приїжджають до нас із Польщі. Приходять уже дорослі люди, які шукають Бога, й навіть якщо вони нічого ще не знають, із ними все одно приємно працювати. Така людина горить і має відкрите серце. Це зовсім інше відчуття, аніж праця з людьми, які вірять «по інерції». Тому служіння є радісніше, хоча й значно складніше. Людей менше, та вони розуміють, чого прийшли до Церкви; вони знають, чого хочуть.

Але якщо подивитися на Україну узагальнено, то можна побачити, що тут є величезний потенціал. Цей потенціал проявляється у відчутті sacrum. Навіть якщо людина не ходить до церкви — вона все одно знає, що, наприклад, не можна іконку зім’яти чи кинути; а на Заході не те що іконку кинути, там храм можна продати, бо він уже не потрібний. А тут ніхто би так не вчинив. І у цьому — надія на майбутнє цілої Європи. Повторна християнізація Європи може прийти зі Сходу. Якщо люди будуть духовно сформовані, то зможуть допомогти французам, німцям наново відкрити християнські цінності.

— Найбільш актуальним питанням, яке цікавить зараз багатьох, є практичне втілення акції «Папа для України». Як будете вирішувати, кому надати кошти, аби потім не запитувати себе, чи правильні люди отримали допомогу?

— Такі питання виникатимуть. Хоча є інструкція, яку затвердила папська рада Cor Unum, і кошти будуть розподілятися згідно з цією інструкцією. І ми повинні пам’ятати, що забезпечити людині дах над  головою — не означатиме, що ми купимо їй квартиру, а лиш те, що допоможемо знайти житло і оплатити його на певний час. І питання, чи й справді саме ця людина є найбільш потребуючою, буде виникати постійно, адже Папа хоче допомогти найбіднішим із бідних. Саме тому я буду вдячний за допомогу всім священикам різних Церков та спільнот: православним, греко-католикам, протестантам; буду вдячний людям невіруючим, які мають гуманітарні організації і мають базу даних найбільш потребуючих людей. Допомога призначена для всіх бідних, незалежно від конфесії, і я хочу співпрацювати з усіма, хто знає, де знаходяться ці люди, щоб до них доїхати, подивитися; якщо я не зможу всього побачити, то буду вдячний священикам, які знають тих людей, родини, організації та зможуть допомогти. Було б ідеально, якби це була якась локальна рада Церков у тому районі, де є переселенці у складній матеріальній ситуації, Рада, яка могла би здійснювати контроль, надавати допомогу і писати звіти. Бо я довіряю людям, які вірують у Господа. І нехай це будуть пастирі з різних церковних громад, але я знаю, що вони зацікавлені у тому, щоб робити добрі справи, й будуть дивитися на руки один одному. Для мене це гарантія, що все буде проконтрольовано, все буде у добрих руках і ці добрі руки передадуть допомогу за призначенням.

— Ви вже почали шукати таких людей?

— Так, якщо хтось до мене телефонує і питає, як там все буде, я кажу: шукай друзів в інших конфесіях, і якщо маєш змогу — організовуй міжконфесійну раду.

У Києві є Християнська служба порятунку: там є католики, православні й протестанти — вони їздять усі разом і ми з радістю їм допоможемо, бо у них на сьогодні вже є досвід у цьому напрямку, вони знають людей, знають, де справді є великі потреби, й це була би дуже гарна співпраця.

— На сайті «Папа для України» вже розміщено документи для великих та малих грантів. Для більшості актуальним буде все ж питання малих грантів і практична інформація про те, як саме оформити заявку на цей вид допомоги. Хто може подавати заявку на допомогу, чиї оголошення будуть розглядатися першочергово?

— Це загальна інформація, яка дає орієнтир на те, як написати проект. Що стосується малих грантів — це насамперед адресна допомога конкретним людям у їхніх матеріальних потребах. Наприклад, у якомусь селі, де багато потребуючих, священики місцевих парафій збирають інформацію про нагальні потреби сімей: дрова на зиму або одяг для дітей чи шкільне приладдя, — визначаються з видом допомоги та подають заявку. Я передаю їм гроші, а вони вже вирішують, дати ці гроші потребуючим на руки чи самим оплатити, до прикладу, дрова, а тоді зробити звіт.

Уже після опрацювання перших проектів ми побачимо, що ще треба допрацювати, що вдосконалити. Єдине, що чітко має бути зрозуміло всім: ми не є уповноважені й не будемо купувати нерухомість та автомобілі, наше завдання — допомогти людям у забезпеченні базових потреб, аби вони могли пережити перший час і оговтатися після втрат.

Повну версію інтерв’ю з Яном Собіло читайте на CREDO